Частина 4. Албанія

Перебуваючи на відстані декількох кілометрів від „останньої європейської загадки”, термін підхопив десь в Інтернеті, не міг не засвідчити тут своєї присутності.

Через деяку проблематику дістатися албанських берегів індивідуально, купую одноденний екскурсійних тур.

Пред’явивши омріяний тур відповідальній особі на вході в туристичний автобус, потрапляю в „дитсадкову групу”. Далі я вже не належу собі, всіма моїми рухами керують ввічливі та разом з тим уважні вихователі. Надалі, нас по декілька разів раз за разом перераховують, особливо на протилежному березі, пересуваємось ледь не по парах за ручку. Взагалі, в подальшому, відчув на собі багато спогадів про радянські часи, хоча б по тому, що возили та показували тільки те що ухвалено в партійних кабінетах і не дай боже, ой, не по-партійному, висловився показати щось не гідне обліку соціалістично-комуністичного будівника.

Полишаю лірику, бо знаходимось вже в порту, проходимо паспортний контроль та заходимо на корабель. Одна година та п’ятнадцять хвилин чудової морської прогулянки уздовж берегів та островів Греції та Албанії, і ми підходимо до албанського берега, порту Саранда. Весь склад туристів винирнув на носові частини корабля, прицілився у відеошукачі і кожен, у передчутті чогось для себе нового, став очікувати швартування.

По мірі наближення до берегової лінії, почалась відкриватися доволі симпатична картинка, явно не того характеру чого очікувалось. Абсолютно новозведена архітектура, перемежена великою кількістю будівництва. Фактично місто зведено заново і від колишньої, тої яка мене більше цікавить, тут майже нічого не лишилось. І хоч щільність забудови виконана в гірших традиціях, притаманних багатьом нашим містам, що росте кудись вгору і абсолютно не залишає місця міжбудинковим зеленим оазам, все одно, перше уявлення про Албанію склалося дуже респектне.

Та часу розмірковувати з цього приводу не залишається, ми швартуємось та сходимо на берег. Вистроївшись перед нашим плавзасобом уздовж берегової лінії, починаємо почергово проходити паспортний контроль. Тут також доволі пристойно, швидко і без зайвих рухів.

На березі нас очікувало п’ять автобусів, позначених мовою, на якій буде вестися екскурсія. З англійської, французької, німецької та польської, трохи повагавшись, серед двох останніх, опиняюсь на борту дойчебуса.

Відразу нас повезли до Бутрінту, археологічного заповідника вік якого сягає більше 2500 років.

Дорогою гід, дядько років 60-65, знайомив нас з історією Албанії, розповідав все підряд без зупинки, але відчувалось, що основа розповіді була складена не в останні пару десятиріч, а тому і тут і там напрошувалось вкраплення якихось: „в світі рішень...”, „керівна роль...”, „завдяки ентузіазму та героїзму ...” тощо. Особливо наголошувалось на входження Албанії в антифашистську коаліцію під час другої світової війну, да і взагалі розповідь про сучасну історію Албанії мала відправну точку, що зазначалося як „до другої світової” так і „після другої світової війни”. То для мене, як для представника переможців в тій війні, звучало доволі нормально, тільки думаю німців трошки це пошкрябало, напевно навряд чи вони очікували такої прискіпливої уваги до своєї нещодавньої ролі в історії, під час цієї розважальної подорожі. Але дискусії з цього питання не так давно розпочинались на нашому сайті, то продовжу по суті питання.

Албанія за фасадної береговою лінією виявилась „справжньою” Албанією, яку я підсвідомо представляв. Не уявляю, як цю красиву країну можна було довести до такого стану за часи соціалістичної розбудови, що навіть зараз через двадцять років відбудови країни, настільки вона бідна та постраждала.

Хоча треба віддати належне, сьогодні темп відбудови доволі активний і йде широким фронтом.

Дорога, яка веде до Бутрінту нова, але місцями ділянками до метрів 300-400 буває і зовсім відсутня, тобто є лише якась початкова стадія її будівництва.

Не дивлячись на масштаби будівництва, ведеться воно здебільшого кіркою та лопатою. Дорога прокладена власне до цієї історичної пам’ятки (прокладається вдруге, вперше будувалась до приїзду Микити Хрущова у 1959 році), де продовжується невеличким паромом через ріку.

Бутрінт це дійсно пам’ятка світового масштабу. Але в розповідях екскурсоводів, разом з історичними фактами, час за часом згадувався, зазначений мною вище, візит генсека. Ось такими часовими прив’язками продовжує жити країна.

Після відвідання Бутрінту, другою, з трьох частин нашої подорожі, стало відвідання ... ресторану!?. Ресторан знаходиться за Сарандою в глибіні території, тобто дорога від Бутрінту до ресторану дозволила милуватися місцевими ландшафтами та характерним надбанням недалекого минулого країни.

В ті часи країна готувалася до війни і кругом маячились вороги, тож готувалися в будь-яку мить дати відсіч мілітаристам, а тому кругом по всій країні будували різні укріплення, в тому числі індивідуальні бункери. Будували їх як колективно працівники підприємств, так і індивідуально родинами. І так захопилися цим зайняттям, що наваяли аж десь 700 тисяч таких диво-споруд характерної куполовидної форми.

І хоч сьогоднішній Албанії, до того ж країні НАТО, необхідності в них немає, все одно вони продовжують прикрашати її територію, дивуючи групи туристів, що все частіше і частіше відвідають цю країну. Сьогодні почала з’являється навіть сувенірна продукція у вигляді бункерів, тож треба залишити їх як туристичну цікавинку.

Та повернусь до ресторану. Він знаходиться в невеличкому гаю і судячи з усього є так званим „валютним”, бо хоч обід і входив у вартість екскурсії, все одно проглядались цінники в євро. На обід в показовому ресторані відведено було півтори години з шести екскурсійних!!! Кумедні ситуації сталися після обіду, коли туристи активно рушили до туалету та були збиті з пантелику статевою прив’язкою сортирних показчиків, силует виявився чоловічим.

Поворот с траси ознаменувався невеличким затором з двох автомобілів, які дуже неспішно та незадоволено поступилися дорогою нашим п’яти автобусам.

Надалі стався найцікавіший випадок за весь період подорожі. Спитавши німецькою у нашого гіда, скільки ще в нас є часу до відїзду, бо хотів трошки випорхнути за межі цього оазису у реальний світ, отримав вичерпну інформацію та на додачу отримав питання-твердження „А ви не німець!?”

Звісно ж ні, кажу. Я приїхав з України. Тут відбувається справжня трансформація емоціонального та зовнішнього вигляду цього чоловіка, який обійнявши мене та переключившись на ідеально російську мову вигукнув: ”О, Уважаемый”. Не из Києва ли? - Ну да! Бував каже і Києві, жаль тільки минулого року лише в Москві та Ленінграді побував. Відчувши його політичну орієнтацію, так акуратненько виправляю, Санкт-Петербурзі. Далі ще круче, але з більшою долею все ж таки гумору, хоча позиція відчувається: „Не знаю я никакого Петера. Я знаю: Ленин, Сталин, Зюганов!!!!!!!”

З одного боку історія весела, додала піднесення та позитивних емоцій, бо десь кумедно виглядає та і завжди приємно, коли людина проявляє до тебе відкрито позитивні почуття. Але... Разом з тим стало сумно від думки, що не дивлячись на те, що люди жили в одній з найбідніших країн, не мали ніяких свобод та прав, власна гідність та індивідуальність взагалі була поза законом й цей перелік можна ще довго продовжувати, до сих пір залишаються заручниками свого світогляду.

Після ресторану повернулися до Саранди, де отримали аж 50 хвилин на індивідуальну прогулянку містом.

Тут окрема історія впадає у вічі, да так нахабно, що не звернути увагу неможливо. Майже половина автомобілів – Мерседеси. І легкові, і таксі, і автобуси, і службові авто, і авто для сміття – все Мерседеси! На одній вулиці нарахував біля узбіччя підряд десять мерседесів і ще три рухались повз них. Звісно ж, переважна більшість авто 20-30 –ти річного віку, і все ж. В країні, де повністю був відсутній приватний транспорт, люди хочуть наверстати згаяне, а тому відразу Мерседес.

Ось на такій мажорній ноті буду закінчувати свій звіт. Дякую за увагу. Всім бажаю цікавих подорожей.